1973
Творець має бути філософом, хоч би що він творив
Після цього інтерв’ю в мене ще довго залишалося відчуття, ніби мої світоглядні матриці структурували й оновили. Поет Маріанна Кіяновська (мені звичніше було б написати «поетка», але Маріанна попросила називати її саме «поетом») висловлює свій погляд на те, що попередньо ретельно обдумала, що відкрилося їй під час слухання інших чи уважного спостереження. При цьому вона щоразу ніби проникає вглиб вашого запитання, дивуючи вас самих судженням, кутом зору, під яким на цю ситуацію, явище можна подивитися. Врешті, вона взагалі виходить за рамки ваших запитань, щоби сказати передовсім не про потрібне, а дійсно значиме: «Ви можете про це не запитати, а мені дуже важливо про це розповісти», – пояснює Маріанна відступи під час інтерв’ю.
Детальніше про героя
1959
Цікаво говорити тільки чесно
«Моя симпатія більша до французького кіно, ніж до американського», – зізнається письменниця Євгенія Кононенко. Насправді цей умовний кіноподіл можна застосувати до всіх людей, особливо тих, які мають стосунок до творчості: комусь подобається стежити за повільним розгортанням на екрані людських історій, за зустрічами, розставаннями й необов’язковими поверненнями, тоді як для інших важливі дія і гостросюжетність. Франкофільство Євгенії Кононенко насамперед пов’язане з її другою освітою французького філолога, власне, і в літературу 1990 року вона прийшла саме як перекладачка. Світ французького кіно надзвичайно суголосний і з прозовими текстами Кононенко, в центрі яких завжди опинялися звичайні побутові історії, які проживала з кінця 70-х більшість українських жінок і чоловіків. А все ж насамперед – жінок, бо саме вони, починаючи вже з першого оповідання письменниці «Драні колготи», лишалися її головними героїнями, тож не дивно, що критики відносять творчість Кононенко до «феміністичного дискурсу сучасної української прози».
Детальніше про героя
1929 - 2019
Завжди хотілося писати на добро
Усі теплі місяці року Юрій Мушкетик проводить на дачі в Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» – запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам указано правильний: Жулинські з Мушкетиками – сусіди. За останні роки в селищі, в якому в радянські часи виділяли ділянки письменникам (це тут жили Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко, Павло Загребельний), з'явилося чимало неписьменницьких будинків. На їхньому тлі дача Юрія Михайловича, куплена свого часу в Наталі Забіли, – найскромніша: перед будинком нас зустрічають квіти, висаджені донькою письменника, далі – сад з похилою альтанкою і веранда, на якій незмінно працює Мушкетик.
Детальніше про героя
1951
Нам бракувало літератури, яка творить націю
«Правду кажучи, я не люблю інтерв’ю, бо ніколи не говорю в них те, що думаю в цей момент. Думками я завжди в інших світах», – починає нашу довгу розмову в своїй квартирі на київських Позняках Василь Шкляр. Нелюбов до спілкування з журналістами, очевидно, була однією з причин наших кількамісячніх спроб домовитися з ним про зустріч, хоча цього разу наклалася ще одна перепона – Шкляр якраз дописував свій новий роман «Троща», а в такі періоди мало що змусить письменника перервати працю.
Детальніше про героя
1973
Усі мої тексти базуються на підслуханих чужих словах і власному почутті гумору
Кілька разів я організовувала літературні заходи, на яких мала бути Лариса Денисенко, – і щоразу не складалося. Зрозуміти такі постійні форс-мажори нескладно: письменництво – не основна Ларисина професія, взагалі дивно, як їй вдається поміж зустрічами з клієнтами і судовими засіданнями писати. Натомість на інтерв’ю, під час якого я пообіцяла запитувати про несподіване і рідко озвучуване, Лариса погодилася відразу, попри те, що тільки-но відійшла від застуди з ускладненнями, попри те, що вдома на неї чекав тяжкохворий улюбленець – французький бульдог Пуззі, попри те, що новини з Євромайдану доходили дедалі сумніші, і навіть попри те, що зустрітися ми мали о дев’ятій ранку. Так що Лариса Денисенко не по-богемному відповідальна, а книжкові презентації, як виявилося, вона просто не любить.
Детальніше про героя
1948 - 2018
Моє найголовніше захоплення – колекціонування історій
«Зараз знайдемо правильний контражурчик – і почнемо працювати», – завдяки кіношному досвіду Богданові Жолдаку не потрібно пояснювати, що і як слід зробити для вдалого кадру. Так само терпляче і з розумінням він майже годину стежить за налаштуванням техніки перед інтерв'ю, при цьому час від часу запитуючи про особливості камер та згадуючи власні історії присутності на знімальному майданчику. Розповідання історій – головне хобі письменника і кіносценариста Богдана Жолдака. Ними він ілюструє чи не кожну свою відповідь під час нашого інтерв'ю, і саме вони лежать в основі його власних оповідань, вдало названих Миколою Лукашем «макабресками».
Детальніше про героя
1960
Я – рекордсмен з вигадування романів, які ніколи не будуть написані
Лише парафіяни Києво-Печерської лаври знають про її бічні брами, в які можна вільно ввійти, оминувши галасливих туристів, екскурсоводів і касирок. Юрій Андрухович заходить саме в одну з них, хоча, згадує, був тут востаннє (і вперше) дванадцятирічним. Здавалось би, важко вигадати більш невідповідне місце для цієї розмови бо як поєднати автора «Московіади» і «Рекреацій» з однією з головних святинь Московського патріархату?
Детальніше про героя
1952
Я вигадую казки для дорослих
Навіть якщо вийде офіційна, авторизована біографія Юрія Винничука, до неї варто буде поставитися з обережністю. Письменник стільки разів удавався до містифікацій, що вже й не знаєш, де його правдивий образ, а де – доповнений іронією і бажанням розбурхати чи спровокувати читацьку аудиторію. Серед коронних винничуківських витівок були й безневинні, коли письменник міг відрекомендуватися , приміром, поетом Вінграновським, і куди серйозніші (лише згадайте переклад вірша нібито ірландського поета Ріанґабара, який виявився текстом самого Винничука, чи віднайдені твори вигаданої поетки Анни Любовичівни) та дошкульніші (тут слід би було подати довідку з кількістю судових позовів, які спричинили статті Винничука-Юзя Обсерватора у легендарному «Поступі»).
Детальніше про героя
1926 - 2022
Від поезії слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття
Про той осінній приїзд (приліт) Віри Вовк до Києва я дізналася випадково: на одній з фотовиставок почула, як мої сусіди по спогляданню світлин обговорювали її творчий вечір у Музеї літератури. Цей захід не анонсували найпопулярніші літературні сайти, про нього не нагадували соціальні мережі і попередні інтерв’ю в медіа. Зала музею була вщерть заповнена, поза тим я впізнавала серед присутніх лише кількох перекладачів і дипломатів. Як потім з’ясувалося, на вечорі найбільше було аспірантів, студентів і представників бібліотек – чи не з усіма ними Віра Вовк листується. Направду, той вечір мене засмутив. Хотілося послухати саму пані Віру (а вона лише прочитала кілька віршів з нової поетичної збірки «Зі скрині забутих предків»), хотілося бачити в тій залі всіх її друзів-шістдесятників, усіх письменників, яких вона перекладала, яким допомагала порадою і добрим словом, з якими листувалася протягом десятиліть, хотілося бачити офіційних осіб і телебачення. Вона це заслужила. Але Віра Вовк того вечора переважно мовчала: схоже, їй і неважливо було говорити. Їй хотілося слухати тих, з ким вона бачиться так рідко, хотілося бути у цьому середовищі – серед своїх.
Детальніше про героя
1929 - 2016
У своїх романах я будив історичну пам’ять народу
Був останній теплий осінній день. У Львові тривав традиційний Форум видавців, на якому друзі й знайомі замість вітання запитували: «Ти вже знаєш про Іваничука?». Звістка про його смерть приголомшила, тим паче, що під час нашої останньої розмови з паном Романом здавалося, що у нього попереду ще багато-багато літ, та насамперед вразив ось цей жорстокий символізм: Романа Іваничука не стало під час Форуму, який раніше ніколи не обходився без нього, – письменник знайомив зі своїми новинками, приходив на презентації колег, і завжди у форумній колотнечі можна було випадково зустріти цього сивого чоловіка зі шляхетною поставою…
Детальніше про героя
