1922 - 2014
Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі
Я приходила в цю затишну квартиру, «оздоблену» рідкісними каменями і книжками, двічі. Вперше – 2008 року, коли спеціально приїхала до Києва, щоби поговорити з людиною, життя якої вмістило в собі майже всі найпереламніші події в історії України ХХ століття. Тоді ми спілкувалися близько чотирьох годин, Дімаров багато жартував і раз по раз говорив мені, тоді ще двадцятилітній, що всі наші розмірковування про історію, політику і навіть літературу – мізерні і несуттєві, бо все це відійде, лишаться ж наші стосунки, почуття і найважливіше – сім’я. Улюблений дімаровський жанр – сільські, міські й містечкові історії, в центрі яких життя звичайних родин, позбавлене ідеологічних, партійних і соцреалістичних нашарувань, – виокремлював письменника з-посеред інших радянських авторів, а разом з тим дозволив йому лишитися в українській літературі і в новітні часи.
Детальніше про героя
1956
Вірш починається з музики
У цій знаменитій бібліотеці Музею літератури, в якій свого часу працював Іван Франко, Василь Герасим’юк безліч разів читав власні вірші, хоча ще частіше записував сам у ролі ведучого каналу «Культура» інтерв’ю з українськими інтелектуалами і митцями.
Детальніше про героя
1962
Я займаюся пошуком сенсів
Того дня в Києві мала відбутися одна з лекцій Юрія Іздрика про історію української літератури, героями яких він обрав Сергія Жадана, Тараса Прохаська і Юрія Андруховича. Вибір не випадковий: двадцять років Іздрик редагував часопис текстів і візій «Четвер» – журнал, який відкрив десятки літературних імен і опублікував чимало знакових текстів незалежної української літератури. З усіх лекторів-письменників Іздрик виявився найвідповідальнішим: прописав назви лекцій, склав тезові плани, взявся перечитувати твори своїх героїв. На лекціях багато жартував і переважно читав тексти колег: «Що-що, а гарно читати тексти я вмію, я ж репер», – пояснював пан Юрій.
Детальніше про героя
1973
Цінними є тільки ті тексти, за якими стоїть робота письменника над собою
Ми домовляємося про інтерв’ю на першу половину дня – нашій героїні важливо впоратися з основними справами до того часу, коли зі школи повернуться син із донькою. Тих читачів, які звикли вишукувати автобіографічні мотиви в її текстах, витворювати образ письменниці з учинків і переконань її героїв, може здивувати реальна Наталка Сняданко – дружина, мама, а ще – поза літературою і перекладацтвом – працівниця ІТ-компанії.
Детальніше про героя
1968
У житті кожного є життя всього
Схоже, що на столітній ювілей Тараса Прохаська не слід чекати на багатотомне видання його творів у дорогих шкіряних палітурках. Тарас пише мало, друкується рідко, а поза тим в українській сучасній літературі немає письменника більш кристалізованого, більш відповідного цьому покликанню. Бо все, що робить Тарас Прохасько, все, що він говорить, те, як він живе і навіть думає, – є найчистішою літературою.
Детальніше про героя
1960
Я – рекордсмен з вигадування романів, які ніколи не будуть написані
Лише парафіяни Києво-Печерської лаври знають про її бічні брами, в які можна вільно ввійти, оминувши галасливих туристів, екскурсоводів і касирок. Юрій Андрухович заходить саме в одну з них, хоча, згадує, був тут востаннє (і вперше) дванадцятирічним. Здавалось би, важко вигадати більш невідповідне місце для цієї розмови бо як поєднати автора «Московіади» і «Рекреацій» з однією з головних святинь Московського патріархату?
Детальніше про героя
1929 - 2019
Завжди хотілося писати на добро
Усі теплі місяці року Юрій Мушкетик проводить на дачі в Кончі-Озерній за Києвом. «Ви до Жулинських?» – запитує нас із фотографом перед височезним парканом дачного кооперативу незнайома дівчина. Кажемо, що до Мушкетика, але напрямок нам указано правильний: Жулинські з Мушкетиками – сусіди. За останні роки в селищі, в якому в радянські часи виділяли ділянки письменникам (це тут жили Олесь Гончар, Микола Бажан, Андрій Малишко, Павло Загребельний), з'явилося чимало неписьменницьких будинків. На їхньому тлі дача Юрія Михайловича, куплена свого часу в Наталі Забіли, – найскромніша: перед будинком нас зустрічають квіти, висаджені донькою письменника, далі – сад з похилою альтанкою і веранда, на якій незмінно працює Мушкетик.
Детальніше про героя
1955
Я – людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми
На одній зі своїх відомих фотографій Леся Воронина сидить у дерев’яному кріслі гойдалці з улюбленим американським кокер-спанієлем на колінах. Достатньо лише раз поглянути на цю світлину – і у вас не виникне жодних сумнівів, що перед вами письменниця, до того ж – письменниця дитяча. Найважливіше, що це фото аж ніяк не було постановочним. Те ж саме крісло, яке дісталося нашій героїні у спадок від мами, стоїть перед робочим столом в її київському помешканні, з вікна якого можна побачити бані Покровського монастиря і місця її дитинства в комунальних квартирах. Від мами у пані Лесі залишилася і старовинна музична шкатулка. Письменниця запускає її механізм – і видобутий ніжний звук стає прекрасним супроводом нашого знайомства зі світом дитячої літератури.
Детальніше про героя
1962
Я живу у своїх текстах
Навколо цієї письменниці існує безліч вигаданих стереотипів. Примножує їх робота головним редактором ґлянцевого журналу, не забуваймо і про додаткові образи – авторки, яка щороку видає дві-три нові книжки, сценаристки, на рахунку якої вже кілька відзнятих фільмів, і гарної жінки, яка любить кардинально змінювати зачіски і колір волосся. Але все це не про Ірен, передовсім тому, що такі стереотипи ні на грам не пояснюють всю її багатовимірність.
Детальніше про героя
1948 - 2018
Моє найголовніше захоплення – колекціонування історій
«Зараз знайдемо правильний контражурчик – і почнемо працювати», – завдяки кіношному досвіду Богданові Жолдаку не потрібно пояснювати, що і як слід зробити для вдалого кадру. Так само терпляче і з розумінням він майже годину стежить за налаштуванням техніки перед інтерв'ю, при цьому час від часу запитуючи про особливості камер та згадуючи власні історії присутності на знімальному майданчику. Розповідання історій – головне хобі письменника і кіносценариста Богдана Жолдака. Ними він ілюструє чи не кожну свою відповідь під час нашого інтерв'ю, і саме вони лежать в основі його власних оповідань, вдало названих Миколою Лукашем «макабресками».
Детальніше про героя
